TRUE

Це воістину геніальна людина. Для мене її вірші ніби відголосок власної душі. Читаєш, читаєш і відчуваєш як хтось вже до тебе відчував те ж. Хтось так само сидів і думав якби то вилити свою душу у рядки

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

 

Я вважю, що наша нація має пишатися і цінувати таких людей. Вона чи не єдина поетеса, чиї слова зачепили мене. Реально зачепили. ЇЇ, ну і Ахматову, звісно, я вважаю світлом моєї душі. Вони обидві настільки геніальні, що будуть жити вічно. В моїй пам'яті так точно. 

 Ліна Костенко 1948 рік.

Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.

 

Уривок з інтервю про націю

Вперше за всі роки я побачила покоління, яке мені близьке і рідне. Із 60-х років минулого століття, коли ми були такі молоді і били кулаками по воронках, коли були суди, я такого покоління не бачила. Я своєю молодістю побачила вашу молодість, і одна є тільки різниця, яка мене дуже втішає: ми били кулаками по воронках, а воронки вас бояться, уже не під'їжджають. Бо нас ще хапали. Мене — ні. Чомусь не хапали. У Львові на суді Славка Чорновола я хотіла пройти в суд, а міліціонер не пускає, схопив мене за плечі, за руки. Я кажу: «Сволоч, тримай руки при собі». А він каже: як я міліціонер, так i сволоч. Я кажу: «Ти сволоч не того, що ти міліціонер, а тому що тут стоїш». А він каже: «Меня здесь поставили, потому я и стою». — «Тому ти й сволоч, — кажу, — бо ти не знаєш, чого ти тут стоїш, а я знаю, чого сюди прийшла». Правда, на мене прийшло зі Львова 10 скарг, що я поводила себе непристойно й обзивала непристойними словами міліцію, суд та інші органи влади. Гончар мене викликав до себе, запросив у Спілку письменників, покликав Смолича, щоб розмова відбулася при комусь і каже: Ліно Василівно, я не вірю своїм очам, тут надійшла заява на вас, що ви говорили непристойні слова на міліцію і на тих інших. А я кажу: я говорила «сволочі» і «фашисти», якщо це непристойні слова, то, будь ласка, я підтверджую. Гончар не знав, що робити. Він мене дуже просив, щоб я дала відсіч буржуазним націоналістам. Кажу, не знаю, не бачила, не можу дати відсічі. Тут я бачила дуже багато поганих людей, я їм дам відсіч. Ні, каже, ви знаєте, воно ж так: отут як тут, а там навиворіт. Оце так мене вмовляли єдиний раз, більш мене ніхто не вмовляв.

Ліна Костенко зараз

 

 

А тепер про ще одну поетесу, книги якої я читаю коли мені сумно і коли мені весело. Тільки якщо Ліна Костенко зі мною завжди, то Ахматову я беру в руки коли особливо важко. Ті рядки, що присутні в моїй голові...деякі навіть кліше належать їй. Вивчивши напам'ять декілька віршів я часто їх цитую. Вони постійно зі мною в записнику...

більше про ней можна дізнатися  тут. Це один з найкращих сайтів, де є все про все)

Ясна річ, що хочу розмістити тут свої улюблені віршики)

Сжала руки под темной вуалью...
"Отчего ты сегодня бледна?"
- Оттого, что я терпкой печалью
Напоила его допьяна.

Как забуду? Он вышел, шатаясь,
Искривился мучительно рот...
Я сбежала, перил не касаясь,
Я бежала за ним до ворот.

Задыхаясь, я крикнула: "Шутка
Все, что было. Уйдешь, я умру".
Улыбнулся спокойно и жутко
И сказал мне: "Не стой на ветру".
1911
 

 

ще один шматок досконалості

Сердце к сердцу не приковано,
Если хочешь - уходи.
Много счастья уготовано
Тем, кто волен на пути.

Я не плачу, я не жалуюсь,
Мне счастливой не бывать.
Не целуй меня, усталую, -
Смерть придет поцеловать.

Дни томлений острых прожиты
Вместе с белою зимой.
Отчего же, отчего же ты
Лучше, чем избранник мой?
1911

 

 

 

 

Дверь полуоткрыта,
Веют липы сладко…
На столе забыты
Хлыстик и перчатка.

Круг от лампы желтый…
Шорохам внимаю.
Отчего ушел ты?
Я не понимаю…

Радостно и ясно
Завтра будет утро.
Эта жизнь прекрасна,
Сердце, будь же мудро.

Ты совсем устало,
Бьешься тише, глуше…
Знаешь, я читала,
Что бессмертны души.
1911

 

ну і насамкінець мій самий-самий улюблений вірш

Песня последней встречи
Так беспомощно грудь холодела,
Но шаги мои были легки.
Я на правую руку надела
Перчатку с левой руки.

Показалось, что много ступеней,
А я знала - их только три!
Между кленов шепот осенний
Попросил: "Со мною умри!

Я обманут моей унылой,
Переменчивой, злой судьбой".
Я ответила: "Милый, милый!
И я тоже. Умру с тобой…"

Это песня последней встречи.
Я взглянула на темный дом.
Только в спальне горели свечи
Равнодушно-желтым огнем.

 

В. Віленкін згадував: «Спілкування з Анною Андріївною підчас побачень з нею віч-на-віч завжди було нелегким. Складність ця інколи переходила навіть у якусь тяжкість: адже дуже міцним концентратом ставали інколи її бесіди з несподіваними заглибленнями і поворотами, з якоюсь, як я тепер розумію, безперервною, невичерпною змістовністю, тобто, просто кажучи, без будь-якого базікання і з почуттям відповідальності за свої слова...»

 

 

 

 

 

хотіла почати словами "Сьогодні я розповім Вам про складність вибору". Але це не дитячий садок і не школа... і я не казку розказую( Вибір цікавий: продовжувати навчання чи здавши сесію достроково поїхати за кордон. Я пройшла в одну з програм, що допомагають студентам подорожувати. триває вона пів року. три місяці в Україні, три -- в  іншій країні. І тепер переді мною серйозне завдання: вибрати чи я хочу вчитися (бо здача сесії достроков це, погодьтеся, не завжди так вдало як здається, чи поїхати і побачити світ? Хотілося б сказати, що вибір очевидний і що варто побачити світ і що навчання нікуди не дінеться, як кажуть мої друзі, але це не 1 курс, що треба вчити основи, а 3ій....один з найсерйозніших. І я пропущу його. Фактично(. І цей середній бал диплому...хотіла б вступити на 5 курс на державне. Батьки за. Вони сказали, що коли я вибрала, значить я оцінюю свої сили і жертву, на яку іду. питання в тому, що мені бракує впевненості. Я страшенно боюсь здати на погані бали...і ніби вихід тут також один -- вчити, але і літо коротке і предметів багато(  просто програма коштує всього 700 доларів. за пів року. це і білети, і проживання в Україні і за кордаоном, потім це і безкоштовні квитки проїзду по місту і т.д.  З іншого боку, вона не за моєю спеціальністю, а просто загальнорозвиваюча, так би мовити.

От тепер хочу спитати людей більш досвідченіших, ніж я. Щби вибрали ВИ? і чи був би складним цей вибір для Вас?

я б не сказала, що в мене ідеальні відносини з мамою. Вона чудова, любить мене (як і я її), але сьогодні вона мене вразила.  я вчуся нормально, все 91 в основному, але з одного предмету в мене тройбан. ну так вийшло. завдання не вкладалося в розумні часові мірки, і я ненавиджу цю дисципліну і не розумію її. не вдаватимусь в подробиці, та й оцінка нікуди не іде, але все ж я розказала їй. в нас доволі довірительні відносини. у відповідь я почула мовчанку. знаючи мою маму, це означає, що вона зла. я сказала, що говоритиму з нею коли вона заспокоїться, але підтримки не отримала. я не прошу багато, лише пару втішних слів. чого моїх друзів батьки втішають, а я просто як посміховисько по відношенню з матірю??? тато мене підтримав. він завжди підтримає. але хотілося б підтримки від мами. це ж мама. і після цього вона ще сміє ображатися на мої слова, що ми не дуже спілкуємося....та це ж правда! я не можу їй довіритися....вона мені нічого не порадить. вона просто ввійде в становище мого викладача...і я отримаю нову хвилю критики. я не тупа, не страшна, перехідний вік пройшов більш-менш нормально...але я не ідеал. я ніколи не стану ним для матері. завжди знайдуться кращі за мене, достойніші, ідеальніші. але не я. не я. і тут вже нічого не вдієш.

прийшов друг в гуртожиток. а я заплакана. не хотіла проявити емоціїї. але мене це зачепило. тепер мене бачили ще й запухшою(  хм...думки як в блондинки.

одна моя знайома сказала, що я вічно над нею приколююся. що це не правильно. але це життя. я просто таким чином вказуюю на недоліки її. вона просто не розуміє, що далі буде важче, що їй буде неможливо прожити в суспільстві без здатності витримати все.... та й вона сама така потішна)

мій хлопець мене покинув і поїхав в Москву. там в нього дівчина з дачою за містом. скоро весілля.

і я все ще витримуюю все це. бо я закрита для всього ззовні. лише найближче заставляє мене плакати. а найближчими для мене були і будуть батьки. і от такий удар в спину. я навіть не памятаю коли плакала востаннє...не можу згадати. я цинічна для інших, не вірю в любов...точніше вірю, але вірю в те, що може бути вірність між людьми, довіра і терпіння. а пристрасть з часом проходить. от яке в мене бачення любові. тому стандарти любові я також відкидаю.я вірю мало в що, але ця віра сильна і тримає мене на цьому світі. дружу я в основному з хлопцями. ще з дитинства так. і зараз мені легше знаходити спільну мову саме з хлопцями...є в мене подруги-дівчата. їх 3. але я повністю можу на них покластися. от і все в основному.

писатиму ще.надіюсь на ваші думки. або просто враження.