TRUE

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

 

Я вважю, що наша нація має пишатися і цінувати таких людей. Вона чи не єдина поетеса, чиї слова зачепили мене. Реально зачепили. ЇЇ, ну і Ахматову, звісно, я вважаю світлом моєї душі. Вони обидві настільки геніальні, що будуть жити вічно. В моїй пам'яті так точно. 

 Ліна Костенко 1948 рік.

Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.

Уривок з інтервю про націю

Вперше за всі роки я побачила покоління, яке мені близьке і рідне. Із 60-х років минулого століття, коли ми були такі молоді і били кулаками по воронках, коли були суди, я такого покоління не бачила. Я своєю молодістю побачила вашу молодість, і одна є тільки різниця, яка мене дуже втішає: ми били кулаками по воронках, а воронки вас бояться, уже не під'їжджають. Бо нас ще хапали. Мене — ні. Чомусь не хапали. У Львові на суді Славка Чорновола я хотіла пройти в суд, а міліціонер не пускає, схопив мене за плечі, за руки. Я кажу: «Сволоч, тримай руки при собі». А він каже: як я міліціонер, так i сволоч. Я кажу: «Ти сволоч не того, що ти міліціонер, а тому що тут стоїш». А він каже: «Меня здесь поставили, потому я и стою». — «Тому ти й сволоч, — кажу, — бо ти не знаєш, чого ти тут стоїш, а я знаю, чого сюди прийшла». Правда, на мене прийшло зі Львова 10 скарг, що я поводила себе непристойно й обзивала непристойними словами міліцію, суд та інші органи влади. Гончар мене викликав до себе, запросив у Спілку письменників, покликав Смолича, щоб розмова відбулася при комусь і каже: Ліно Василівно, я не вірю своїм очам, тут надійшла заява на вас, що ви говорили непристойні слова на міліцію і на тих інших. А я кажу: я говорила «сволочі» і «фашисти», якщо це непристойні слова, то, будь ласка, я підтверджую. Гончар не знав, що робити. Він мене дуже просив, щоб я дала відсіч буржуазним націоналістам. Кажу, не знаю, не бачила, не можу дати відсічі. Тут я бачила дуже багато поганих людей, я їм дам відсіч. Ні, каже, ви знаєте, воно ж так: отут як тут, а там навиворіт. Оце так мене вмовляли єдиний раз, більш мене ніхто не вмовляв.

Ліна Костенко зараз

А тепер про ще одну поетесу, книги якої я читаю коли мені сумно і коли мені весело. Тільки якщо Ліна Костенко зі мною завжди, то Ахматову я беру в руки коли особливо важко. Ті рядки, що присутні в моїй голові...деякі навіть кліше належать їй. Вивчивши напам'ять декілька віршів я часто їх цитую. Вони постійно зі мною в записнику...

більше про ней можна дізнатися  тут. Це один з найкращих сайтів, де є все про все)

Ясна річ, що хочу розмістити тут свої улюблені віршики)

Сжала руки под темной вуалью...
"Отчего ты сегодня бледна?"
- Оттого, что я терпкой печалью
Напоила его допьяна.

Как забуду? Он вышел, шатаясь,
Искривился мучительно рот...
Я сбежала, перил не касаясь,
Я бежала за ним до ворот.

Задыхаясь, я крикнула: "Шутка
Все, что было. Уйдешь, я умру".
Улыбнулся спокойно и жутко
И сказал мне: "Не стой на ветру".
1911
 

 

ще один шматок досконалості

Сердце к сердцу не приковано,
Если хочешь - уходи.
Много счастья уготовано
Тем, кто волен на пути.

Я не плачу, я не жалуюсь,
Мне счастливой не бывать.
Не целуй меня, усталую, -
Смерть придет поцеловать.

Дни томлений острых прожиты
Вместе с белою зимой.
Отчего же, отчего же ты
Лучше, чем избранник мой?
1911

 

 

 

 

Дверь полуоткрыта,
Веют липы сладко…
На столе забыты
Хлыстик и перчатка.

Круг от лампы желтый…
Шорохам внимаю.
Отчего ушел ты?
Я не понимаю…

Радостно и ясно
Завтра будет утро.
Эта жизнь прекрасна,
Сердце, будь же мудро.

Ты совсем устало,
Бьешься тише, глуше…
Знаешь, я читала,
Что бессмертны души.
1911

 

ну і насамкінець мій самий-самий улюблений вірш

Песня последней встречи
Так беспомощно грудь холодела,
Но шаги мои были легки.
Я на правую руку надела
Перчатку с левой руки.

Показалось, что много ступеней,
А я знала - их только три!
Между кленов шепот осенний
Попросил: "Со мною умри!

Я обманут моей унылой,
Переменчивой, злой судьбой".
Я ответила: "Милый, милый!
И я тоже. Умру с тобой…"

Это песня последней встречи.
Я взглянула на темный дом.
Только в спальне горели свечи
Равнодушно-желтым огнем.

 

В. Віленкін згадував: «Спілкування з Анною Андріївною підчас побачень з нею віч-на-віч завжди було нелегким. Складність ця інколи переходила навіть у якусь тяжкість: адже дуже міцним концентратом ставали інколи її бесіди з несподіваними заглибленнями і поворотами, з якоюсь, як я тепер розумію, безперервною, невичерпною змістовністю, тобто, просто кажучи, без будь-якого базікання і з почуттям відповідальності за свої слова...»